© Андрій Парамонов (Харків)

До появи сірників головним способом добування вогню служили кремінь, кресало та трут. Як трут використовували деревну губку (Agaricus Chirurgorum) він же трутовик справжній або цукровий папір, просочений розчином селітри. Для добування вогню з отриманої іскри вживали загострені в чверть довжини з скіпок наколоті і в розтоплену сірку обмочені сірники.

Винахідників сірника можна вважати кількох людей, кажуть, що це пов’язано з відсутністю патенту на неї кожного з них. Однак поза всяким сумнівом важливий поштовх до появи сірника в тому вигляді, якою ми її знаємо, слід вважати відкриття англійського винахідника Вільяма Конгріва, який більш відомий як винахідник артилерійських ракет. Конгрів винайшов особливий хімічний склад для добування вогню: при з’єднанні хлористого калію, цукру і сірчаної кислоти виходив вогонь. Початковий апарат для цих цілей був дуже складний, але слідом за ним з’явилися «мочальні сірники», просочені особливим розчином вони при необхідності вмочувалися в склянку з гірським льоном, просоченим сірчаною кислотою.

Одним із винахідників фосфорного сірника називають хіміка Яна Каммерера, який сидячи у в’язниці як політичний в’язень, завдяки старому полковнику отримав можливість (прямо в тюремній камері) продовжити свої ще студентські досліди з виготовлення запалювальних сірників. Тоді вони являли собою скіпку, просочену сірчистою речовиною, а для добування вогню її опускали в особливу хімічну рідину. У 1832 році, практично одночасно з закінченням свого тюремного ув’язнення, Каммерер знайшов спосіб перетворювати отруйний і легкозаймистий білий кристалічний фосфор на аморфний порошок червоно-бурого кольору, який не спалахував самостійно.

Як би там не було, але фосфорні сірники до Харкова почали привозити з Відня вже 1840 року. Коштували вони дорого, у користуванні були досить небезпечні. Не минуло й кілька років, як у Харкові завівся свій власний виробник сірників. У 1820-і роки до Харкова приїхав з Австро-Угорської імперії годинниковий майстер Карл Віклас, уродженець Лемберга, а в 1843 році на Кінній вулиці він влаштував сірникову фабрику. Його фосфорні сірники коштували дешевше за закордонні, вони продавалися по 10 коп. міддю за коробку в 100 сірників, якість їх правда була гіршою.

Можливо Віклас розвивав би свою фабрику і досяг найкращих результатів, але в 1848 році імператор Ніколай I звернув увагу, що в імперії трапилася дуже велика кількість пожеж, збиток склав більше 12 мільйонів руб. сріблом, а палії найчастіше користувалися саме сірниками. І 29 листопада 1848 року було опубліковано указ, яким сірники могли виробляти лише з столичних фабриках у бляшаних коробках по 1000 сірників. Крім того, був податок на продаж сірників, на кшталт як це зробили у Франції. У роздріб продаж сірників заборонялася, а мали їх продавати міські думи, зі стягненням у міські доходи по 1 крб. сріблом від кожної бляшаної коробки. Після публікації указу всі сірникові заводи поза столицями закривалися.

Указ було скасовано з початку царювання Алєксандра II, і в Харкові сірники знову з’явилися у вільному продажу в аптеках та тютюнових лавках. Одним із перших виробників сірників у Харкові став іноземець Кануль, проте його безфосфорні сірники не завжди запалювалися, хоч і були нешкідливими. Найбільш поширеними та якіснішими були сірники, які виробляв на своїй фабриці у Харкові німець Фрідріх Рупрехт, який заснував її на Зміївській вулиці у 1865 році. Найпростіші коштували по півкопійки за коробку в 100 сірників, проте були і спиртові, які просочувалися стеарином або парафіном, з різнокольоровими головками, кабінетні для сигар без запаху, дамські просочені духами. Перші сірники Рупрехта були ще досить небезпечними для обивателів і була потрібна обережність при їх використанні.

Тим часом, у Харкові у продажу стали з’являтися і дорожчі безпечні шведські сірники, їх винайшов шведський хімік Юхаан Лундстрем, вони запалювалися від тертя зі спеціальним складом, нанесеним на коробку. Вони, звичайно, коштували дорожче, але їх склад уже був не таким шкідливим як у фосфорних сірників.

Слід зазначити, що найбільш якісними сірниками тоді вважалися вироблені на фабриках Мединського купця Гаврила Волкова, виробництво якого почалося з 1862 року. Їх продавали й у Харкові, але найчастіше привозили підробку під волківські сірники, тоді 1874 року він відкрив власну торгівлю у нашому місті на Університетській вулиці. Окрім волковських, у Харкові були популярні й безпечні ризькі сірники фабрики Ельріха, виготовлені за таким же принципом, як і шведські.

Сірники досить швидко увійшли до побуту не тільки міських жителів, а й селян. Справді, з поліцейських зведень, більшість підпалів здійснювалися саме сірниками. Необережне поводження, особливо з фосфорними сірниками, стало просто загрозливою проблемою для сільської місцевості вже в 1860-і роки. Горіли будинки, вулиці, а то й цілі села, від безтурботності батьків, які залишали сірники доступними для дітей. А найчастіше у вогні гинули й самі діти, які влаштували пожежу просто від переляку залишалися в будинку. В 1878 році саме поширенням серед селян знань про безпечне зберігання сірників діяли і поліція, і земство, і духовенство.

Не менш яскравою була й інша проблема, пов’язана з фосфорними сірниками – їх любили самогубці, найвідоміша історія – загибель у 1881 році у страшних муках у Харкові актриси Євлалії Кадміної, яка отруїлася розчином із фосфорних сірників. Гімназистів і гімназисток, студентів і молодих чиновників, гувернанток... іноді вдавалося врятувати, але більшість саме вмирала. А послідовників не ставало менше, нещасливе кохання, причіпки товаришів, начальників, панів, програш у карти, просочені казенні гроші… що тільки не стало приводом для самогубства, а фосфорні сірники були доступні всім і кожному. Питання про закриття фабрик які виготовляли звичайні фосфорні сірники піднімалось у столиці неодноразово, от скажімо у липні 1896 року, потім влітку 1898 року, але кожний раз вважали, що при закритті таких фабрик у багатьох місцевостях не буде сірників взагалі.