Репресований український письменник Григорій Яковенко, який мав літературний псевдонім Вікторов, має вельми коротку біографію, яка взагалі не розкриває його характеру, всім напам’ять приходить лише факт сутички його із Миколою Хвильовим у харківському відділенні «Плугу». Між тим працюючи над генеалогічними дослідженнями близьких до нього родин, мені вділось зібрати про нього більше цікавих фактів.

Григорій Яковенко народився 2 грудня 1895 року в селі Катеринівка Павлоградського повіту Катеринославської губернії у селянській родині, був хрещений у Миколаївській церкві села Миколаївка. Зараз Катеринівка входить до складу Синельніковського району Дніпропетровської області. Батько Прокопій Яковенко служив мірошником на млині, від дружини Фекли Степанівни народилось крім Григорія декілька дітей: Олександр, Гаврила, Петро, Олексій, Василь, Максим та Марія. У 1898 родина Яковенків переїхала в Самарську губернію, де була можливість взяти великі наділи землі, по 15 десятин на кожного чоловіка в родині. Проте там родина швидко розорилася через низку неврожаїв. На Україну Яковенкі повернулись у 1921 року.

Ще у Самарській губернії батько віддав Григорія служити до кондитерської, але той втік звідти. Освіту здобув самостійно, склавши екстерном іспити у середній школі. Отримавши атестат, Григорій Яковенко вступив на службу копіїстом до волосного писаря. Батько був засмучений, що спричинило вихід сина із родини.

Після служби у волосному правлінні Григорій Яковенко працював «письмоводителем» у земського начальника, а в 17 років був призначений волосним писарем з платнею 880 рублів на рік. У цей час він мріяв оженитись на багатій «тавричанці», але його планам завадила Перша світова війна. В армії Григорій Яковенко не служив, хоча хотів отримати чин прапорщика,  отримавши відстрочку через хворобу, він 1 жовтня 1916 року витримав іспит на звання «вольноопределяющегося» II-го розряду, але подальшого просування по службі не сталося, оскільки почалася Лютнева революція. За станом здоров’я його зарахували у писарі до військового начальника.

Влітку 1917 року Григорій Яковенко вступив на службу вчителем у село Троїцьке Павлоградського повіту, яке було поруч із його батьківщиною, готувався до виборів «Учредительного собрания». Там же у Троїцькому познайомився з місцевою вчителькою Вірою Ісаковною Коломойцевою, яка стала його дружиною. Від цього шлюбу в нього народилися двоє синів: Віталій у 1918 році та Валентин у 1922 році.

Після Жовтневої революції під впливом місцевого більшовика Соломона Кобрина він став головою конфліктно-юридичної комісії, яка стягувала із землевласників доплати до заробітків наймитів.

У селі Троїцькому Григорій Яковенко пережив зі своєю родиною прихід гетьманщини та Добровольчої армії. Він не був призваний до армії, але за білогвардійців опинився у в’язниці міста Павлограда після доносу землевласників, у яких він стягував гроші. У в’язниці Яковенко захворів на тиф і після звільнення та вилікування вступив до партії більшовиків України, але досить короткий термін, не більше 2,5 років. Вихід із партії був пов’язаний з політикою партії щодо середняцьких господарств та продрозкладки.

У 1921 році Григорій Яковенко зустрівся зі старшим братом Олександром Прокоповичем Яковенко, що з 1920 року служив у місті Кременчук губернським продкомісаром, а на 1935 рік живе у місті Дніпропетровську, завідуючим Облпостачання. Політичні розбіжності з братом змусили їх розлучитися, суперечки, за словами самого Григорія, доходили до такого розпалу, що вони були готові вбити один одного. І Григорій Яковенко ненадовго переїхав до Чернігова, де служив у губернському фінансовому відділі під керівництвом Лазаря Венчина.

У 1920 він став писати свої перші твори, обравши собі творчий псевдонім Вікторів. Перший твір нарис «Вчительство» було опубліковано в Катеринославській газеті «Селянська Правда», там же друкувалися й інші його нариси. Також його публікації виходили у газетах та журналах: «Знання», «Сільсько-Господарський Пролетар», «Студент Революції», «Червоний Шлях», «Плужанин», «Службовець», «Гарт».

Переїхавши 1921 року до столичного Харкова, Яковенко вступив до літературної організації «Плуг», куди його рекомендував Сава Божко. Тут Григорій Яковенко відчув себе у рідній стихії, де йому співчував голова «Плугу» Сергій Пилипенко, він же порекомендував писати не по-кацапськи, а українською мовою під своїм справжнім прізвищем.

У Харкові ж Григорій Яковенко познайомився з письменницею Марією Романовською, яка походила із родини священика міста Зінькова, перебувала у «Юнацькій Спілці» Петлюри, була і членом «Плугу». Між Григорієм та Марією виникли любовні стосунки, але вона була кульгавою та хворобливою дівчиною, що завадило їхньому сімейному життю. Окрім Романовської та Пилипенка він дружив у Харкові з Григорієм Епіком, Кириленком, Усенком, Антоном Диким.

Водночас Григорій Яковенко посварився із письменником Миколою Хвильовим, який забракував його роман. «Літературна дискусія», що почалася зі статті Яковенка в літературному додатку до газети «Вісті», призвела до сварок, різких висловлювань Хвильового та загрози фізичної розправи з боку Яковенка. З ініціативи Сергія Пилипенка Григорія Прокоповича виключили з «Плугу» на 6 місяців.

Між тим у 1924 році помер батько Григорія Яковенка, місце поховання на сьогоднішній день невідоме. Мати переїхала жити до доньки у Павлоград Марії Прокопівни за чоловіком Демченко, чоловік її був завідувач районного земельного відділу. Гаврило Прокопович Яковенко жив в Білорусії, працював директором спиртового заводу; Петро Прокопович Яковенко працював на Амурі диспетчером водного транспорту. Разом із ним жив брат Василь; Олексій Прокопович Яковенко працював у Москві на заводі та навчався у Консерваторії;

А сам Григорій Прокопович Яковенко у 1925 році переїхав за розпорядженням Наркомфіну з Харкова до Києва. Цього ж року виходить у Харкові окремим виданням оповідання «Прапорщик Голобузенко». З 1927 року він увійшов до Київської філії «Плуга», якою керував Дмитро Коваленко. У Києві його найближчими друзями стали поет Григорій Косяченко та прозаїк Сергій Жигалко, вони спілкувалися з літературними організаціями «Ланки» (пізніше «Марс») та «Вапліте».

Після публікації постанови про ліквідацію літературних організацій від 23 квітня 1932 року було створено єдину організацію радянських письменників, куди увійшов і Григорій Яковенко. У Києві Яковенко із родиною проживав по вулиці Воровського 48, а також по вулиці Садовій 2 у квартирі №10. У 1934 році Яковенко став сплачувати внески за кооперативну квартиру по вулиці Леніна у кооперативному будинку 68 за №19. Тут бували його друзі та приятелі Харкова, деякі жили по кілька тижнів. Сюди на вечори приходили Максим Рильський, Григорій Косяченко, Сергій Жигалко, Євген Плужник, Яків Качура.

У 1920-ті роки у різних періодичних виданнях виходили твори Яковенка: «Було колись», «Вібрики години», «Мехтодієве диво», «Студенті», «Сонце, рози і… бюджет», «Колізький реєстратор».

У Києві Григорій Прокопович Яковенко перейшов на роботу до редакції «Історії Заводів» та у 1933-1934 роки і до дня арешту працював над рукописом «Історія шахти Ілліча» у місті Кадіївка на Донбасі. Разом із ним жив молодший брат Максим Прокопович Яковенко, навчався у Київському кінотехнікумі.

Його було заарештовано 7 лютого 1935 року за приналежність до контрреволюційної української націоналістичної організації. Під час обшуку у Григорія Яковенка було вилучено листи та рукописи з його творами, а також кишеньковий записник зі списком адрес друзів та товаришів письменників. Спецконвоєм Яковенка відправили до Києва, а 8 травня 1935 року арешт було продовжено.

10 вересня 1935 року справу Яковенка було передано до Спецколегії Київського обласного суду. А 28 вересня 1935 року він був засуджений як активний учасник контрреволюційного українського націоналістичного підпілля, як автор низки антирадянських і націоналістичних творів. А також за антирадянську та націоналістичну агітацію. Засудили Яковенка до 4 років виправно-трудових таборів. Відправлений до Сиблагу, він працював у 9-му відділенні на руднику в Темір-Тау Західно-Сибірського краю.

Після того, як Григорій Прокопович Яковенко був засуджений, його дружину звільнили зі служби, не отримала вона і зарплату чоловіка. Влітку 1936 її виселили в одну кімнату їхньої колишньої трикімнатної квартири. А у листопаді того ж року вигнано з квартири як злісну неплатницю, внесок за кооперативну квартиру не було повернено. Надалі проживала на кухні у квартирі №5 будинку №49 по Дмитрівській вулиці і невдовзі була змушена виїхати на батьківщину до села Троїцьке, де вона знову повернулась до праці вчителя.

На початку січня 1937 року Григорій Прокопович Яковенко звернувся за допомогою до Катерини Павлівни Пєшкової з проханням захистити родину. Та нічого не змінилось. Григорія відпустили перед початком війни, він повернувся у Троїцьке ледь живим і помер від туберкульозу. Реабілітований Григорій Прокопович Яковенко був 27 березня 1958 року.

Молодший син письменника – Валентин Григорович Яковенко, народився у 1922 році у селі Троїцьке Петропавлівського району Дніпропетровської області. У 1941 році він вирушив добровольцем на фронт із рідного села Троїцьке, служив у 526-му стрілецькому полку 130-ї стрілецької дивізії рядовим червоноармійцем артилеристом. Загинув 3 квітня 1942 року і похований у братській могилі у селі Чорна Ленінградської області. За іншими відомостями ця братська могила знаходиться в сусідньому селі Любно Марівського району Новгородської області. Перепоховання із сіл Дягілєво, Луньове, Миколаївське, Новий Новосел, Ожеєди, Печище, Чорне сталося у повоєнний час у 1964 році, коли відбувалося укрупнення братських могил.

Віталій Григорович Яковенко народився 22 жовтня 1918 року, надалі приховав своє походження, вступивши на службу до армії у жовтні 1936 року, він зазначив, що народився у хуторі Хрест (село Савостине) Михайлівської сільської ради Торопецького району Калінінської області. Служив у складі 139-го зенітного артилерійського полку на Західному фронті. Після закінчення служби вступив до Московського інституту інженерів транспорту, а в липні 1941 пішов добровольцем на фронт. Брав участь у Другій світовій війні, за рішенням уряду після тимчасової мобілізації знову повертається до інституту, який закінчує у січні 1942 року. І знову йде на фронт, служив у званні техніка-лейтенанта спецформуваннь Управління військово-відновлювальних та загороджувальних робіт Південно-Західного та 3-го Українського фронтів. Був нагороджений медалями: «За оборону Сталинграда», «За оборону Кавказа», «За победу над Германией». Службу закінчив 20 лютого 1946 року у званні молодшого лейтенанта.

Після війни він працював на будівництві гідротехнічних споруд, а також мостів через річки Дон, Кубань, Іртиш, Об, Єнісей. Будував Цимлянську та Волзьку ГЕС, освоював цілинні землі Казахстану. За успішне будівництво мостового переходу через Цимлянське водосховище його було нагороджено орденом «Трудового Красного Знамени».

У 1954 році Віталій Яковенко на відмінно закінчив Академію транспорту міністерства шляхів сполучення СРСР, а з 1956 року він головний інженер та керуючий тресту «Дальморгідробуд», керував будівництвом морських та рибних портів у Находкінській бухті, потім Новоросійську, а з 1964 року головним інженером інституту ЧорноморНДІпроект. На цій посаді Яковенко працював понад 16 років. Під його безпосереднім керівництвом було запроектовано найважливіші портові об'єкти на Чорноморсько-Азовському, Дунайському, а також інших басейнах СРСР та в ряді зарубіжних країн. У 1972 р. за будівництво Широкого пірсу №2 у Новоросійському порту стає лауреатом премії Ради Міністрів СРСР. Віталій Григорович Яковенко пішов із життя 21 липня 2000 року.

Джерела:

Центральний Государственный архів громадських об’єднань. Ф. 1, оп. 20, од. зб. 2018. – Арк. 25.

Центральний архів СБУ. ФП. 46471, од. зб. 38129.

Державний архів Російської Федерації. ФР. 8409, оп. 1, од. зб. 1620. – Арк. 45-46.

Центральний архів Міністерства оборони РФ. Ф. 58, оп. 818883, од. зб. 259. – Арк. 1.