(епізод з історії аграрних рухів на Слобожанщині)

Наші архіви на Україні ще ховають силу дорогоцінного матеріялу до Історії аграрних рухів на Вкраїні, до історії боротьби праці за своє визволення.

Останні десятиліття 18 віку надто неосвітлена сторінка з цього боку. І нові архівні матеріяли допоможуть освітлити цю сторінку. А що ці матеріяли є цінні, що вони повинні таки діждатися часу, коли стануть відомі широкому загалу, свідчить хоч-би робота О. Я. Єфименко «Турбаевская катастрофа», написана саме на підставі матеріялів Харківського Центрального Історичного Архіву. З пітьми небуття мов живі стали перед нами турбаївці та брати Базилевські, поміщики, що загинули від турбаївців, які «искали вольности», «искали козачества» від панського поневолення.

І сталося так, що знайшли вони цю вольность, переступивши через (трупи поміщиків-лихвярів... Та не надовго... а, може, й надовго, як на ті 'часи, бо аж кілька років жили Турбаї після вбивства поміщиків своїм життям, немов окремою республікою без пана серед панських сел – кріпацького моря... А далі переселення на південь, на нові місця, переселення по неволі... і нема Турбаїв... 1 сліду не стало, бо не схотіли пани-брати щоб на місці, де пролилася кров панська, було життя...

Ось так сухі архівні сторінки оживила О. Я. Єфименко, дала нам малюнок з історії боротьби українського селянства за волю в кінці 18 віку. Турбаївська катастрофа – яскравий епізод. І таких епізодів було чимало.

У цій своїй замітці я й хочу, використавши протокольну книгу Слобідсько-Української Палати Суда та Расправи), подати відомості про епізод з історії аграрних рухів на Слобожанщині в кінці 18 віку. Звичайно (Хотомлянське «произшествие» своїми подіями бідніше за Турбаївську катастрофу, проте я гадаю, що кожна звістка про ту чи іншу сутичку між поміщиком та селянином-кріпаком, між поміщиком – великим землевласником та козаком – дрібним землевласником заслуговує уваги. Кожна така звістка є невеликий камінець, потрібний для того, щоб збудувати наукову Історію аграрних рухів на Україні другої половини XVIII віку.

 

1769 року на Слобожанщині почалося генеральне розмежування земель. Відкрито було спеціяльну межову контору. Цілком зрозуміло, що при цьому розмежуванні повинні були надто загостритися відносини між представниками великої земельної власности та дрібними землевласниками.

Як колись в часи перед Хмельниччиною, панський маєток воював з козацьким хутором, так і тепер увесь час великий землевласник провадив боротьбу з усім, що перешкоджало йому збільшувати свої прибутки.

Кінець 18 віку – ціни на хліб збільшилися надзвичайно. Ціни на горілку стояли високо. Перед поміщиками південних губерень, і Слободсько- Української також, відкривався широкий шлях економічного розвитку.

Збільшувати свої ґрунти, поширювати своє господарство – чергове завдання великого землевласника.

Задавити конкурента – дрібного землевласника, знесилити його економічно – цього вимагав розвиток подій. І ось ми маємо, що генеральне розмежування не внесло спокію, не встановило миру громадянського між поміщицтвом та представниками дрібного незалежного від поміщиків- землеволодіння козаків.

Були, правда, випадки полюбовного розмежування земель, але треба зазначити, що компромісів повинно було бути менше, аніж конфліктів. Кожна сторона вбачала в розмежуванні земель рішучий крок... козацтво схоронити, оборонити старозаїмочні землі, поміщицтво – відібрати за всяку ціну хоч частину земель козацьких, округлити свої володіння... І ось маємо після межування десятки справ, що доходили до Сенату, розв’язувалися десятками років, і це все суперечки за землю. А найбільше суперечок, і це було цілком зрозуміло, було за ліси і луки. Харківщина вже в ті часи,  у другій половині мала населення досить (від 20 до 30 чол. на кілометрі приблизно – тоді як вже в 1905 р. в Європейській Росії пересічно припадало до 25 чоловік на квадратний кілометр)2). «Излишества» землі проти числа людей не було. При таких умовах ліси та луки, які в наші часи, відогравали величезну ролю. Подібно тому, як і після скасування кріпацтва, поміщики намагалися у своїх руках залишити ліси та луки, так ще в другій половині XVIII віку на Слобожанщині великі землевласники всю увагу звертали на те, щоб мати в своїх руках ліси та луки. Ліси були, конче; потрібні для винниць, що давали добрі прибутки. Ліси винищувалися для, горільництва надзвичайно. Знову-ж і в цій справі і поміщики і козаки були конкуренти.

При межуванні поміщики, економічно сильніша група, виграла. Біль шість земель, за які часто густо ще й до того йшла суперечка у козацької громади з поміщиками, були записані за поміщиком. Незаконне межування –  ось на що посипалися десятки скарг. Та й як не скаржитися: ось, приміром, землемір 1770 року відрізав від Хухрянського обчества 2333 десятини землі орної, лісу, риболовень то-що. Ось, приміром, селяне слободи Мартової сперечалися з поміщиком Хорватом за землю, і в своїх проханнях постійно зазначали, що землемір Іванов тяг за Хорвата та прирізав йому їхню землю. Між великим землевласником – поміщиком та дрібним – козаком або, вірніше, часто густо цілою козацькою громадою точилася боротьба. 

Одним з епізодів цієї боротьби і є Хотомлянське «произшествие».

45 верстов від Харкова лежить велика слобода Хотомля. Це було (звичайне слобожанське містечко з ярмарками, базарами, де мешканці всі. хлібороби, хоч є і невеликий відсоток ремісників, які однак «пропитаніе |свое имеют от рукомесла и хлебопашества».

Ніяких «публичних строєний каменных и деревянных не имеется», |в тільки школи та шпиталі при церквах.

Більшість населення були козаки, перейменовані після катерининських реформ в обивателів військових.

Частина хотомлян чумакувала, їздила на Дон і в Крим. Велику ролю відогравали також і винниці, для яких хотомляне купували привозний хліб. Було це типове слобожанське містечко.

Ще 1776 року хотомляне заявляли, що в них не вистачає луків та лісу –нема де пасти худобу.

Розмежування не полегшило справи, але навпаки. Поруч з Хотомлею (було чимало поміщицьких маєтків – серед них маєтки Хорватів та Пасеків.

Між цими маєтками та козацькою хотомлянською громадою увесь час йшла боротьба.

Щоб не розповідати дуже довго, наведу одне прохання хотомлян подане ними представникові вищого уряду:

«Назад тому более ста лет как предки наши прежде жившие в бывшем городе Салтове продолжали в бывшем Харьковском слободском казачьем полку казачью службу в одной Салтовской роте, а потом поселились на жалованных и старозаимочных к городу Салтову землях по течению реки Северного Донца с левой стороны которыми они, а по них отцы наши также имы безспорно владели села Великого Бурлука смежно с помещиками майором Яковом Донец-Захаржевским, а назад тому лет девятнадцать (прохання подано 1798 року, квітня 27. М. Г.) как из тех жалованных и старозаимочных предками нашими дач начал усилено привлаживать леса з садами и винокуренными местами, а потом и ввесь больше 2000 десятин леса не оставляя нам из оного ничего ниже на отопливание домов в дачу свою замежевали формальною межею» поміщики генерал-аншеф Петро Пасек, генерал-порутчик Іван Хорват та поручик Яків Лазарів, якими, пишуть хотомляне й досі володіють.

Обрали хотомляне повіренних, дійшла справа аж до Правит. Сената Межевої експедиції, але, як кажуть хотомляне «но и тамо не доставлено в обиде нашей законного удовлетворения от такового несного утеснения и чувствительной обиде произведены были прошлого 797 г. декабря 29 дня чрез почту отправить Его Импер. Велич, на конфирмацию с поднесением при оной со всего дела выписки прозбу почему от жалованной предками Его Императ. Величества лес слободе Хотомли принадлежит». Але відгуку на це прохання не було. А тим часом, Хотомлянам доводилося наймати влітку степ.  

А поки що провадилася оця боротьба між хотомлянами та поміщиками по ріжних «присутственных местах» там на місці йшла теж боротьба.

Треба було сподіватися, і так воно й було, що боротьба набирала характеру невпинної війни: хотомляне пасли свою череду на панських луках, рубали дрова у лісі, збирали хмиз – панські управителі займали худобу, штрафували її, за пару волів аж по 25 карб, иноді брали. Війна – і картинки її знайомі й нам: тож ще перед 17 роком не один панський управитель добре підлатався на отих штрафах за худобу, спійману на| панських луках.

У 90 роках 18 століття становище загострилося до без краю: з одного боку був управитель вотчиною колезький секретар Іван Резанов, з другого боку хотомлянські військові обивателі.

Резанов аж прохання подавав Чугуївському нижнему земскому суду, що мовляв, хотомлянські та сусідних сел «жители безпрестанно выезжая в обмежованную... лесную дачу истребляют оную без пощады порубкою и бранием лип». Роблять це вони так безстрашно, що підданні Пасеков нічого зробити не можуть, бо нахваляються хотомляне «кто бы от стороны Пасека ни попался бить до смерти». Крім того, скаржився він, що| хотомляне пасуть свою худобу на панських луках над Донцем, що вони ці луки «прежде выбивали, так и ныне с самой весны своим скотом выбивают и вытравливают».

Резанов хотів найняти слеціяльну варту з «посторонних». Інгушів, яких позаводили поміщики після 1905 року, тоді не було, лишалося найняти одставних гусар з отих гусарських полків, заведених на Слобожаншині на місце козачих.

І ось, нарешті, терпінню хотомлян не стало краю. 1796 року 15 червня Чугуївський нижний земський суд прибув до Хотомлі, щоб налагодити справу. Прибув він, щоб поїхати на панські луки та в ліс скласти відповідні акти тощо.

По один бік Донця східній була Хотомля, а на тому боці панські луки. Під’їхав суд і побачив, що місток через Донець не налагоджені зупинився коло мосту. Присутні у суді бачили, як за річкою на панський луках пасеться хотомлянська худоба. Це таке розказує в своїх репортах цей суд. Далі ми побачимо, як воно у дійсности було. Частина хотомлян «ввиду суда» перепливла Донець і перегнавши через річку худобу погнали «всю без остатку в домы». Як бачимо, приїзд наробив переполоху. Але далі сталося таке, чого ні суд ні Резанов не ждали. Ось як розказує сам суд про це: «а другие тот час собравшись превеликою толпою с женами и детьми душ до 300, держа в руках каждый из старых дреколья, а дети несовершеннолетние палки» кинулися на суд «с большим азартом». Бачучи суд, що непереливки, або як він каже «видя таково их свирепство» розіслав червоне сукно, поставив зерцало на нього і почав запитувати «о таковом их предприятии». Але юрба закричала одностайно «нащо суд їде до них, йому до них діла нема» та що вони всіх їх поб’ють до смерті. Побачивши таку небезпеку, послав був суд нарочного вершника у ратушу покликати отамана, судящих та повіренних. Але юрба «оные азартники» схопила вершника, скинула його з коняки, побила, а потім кинулася на суд, «ругая всех непотребными словами». Даремне наляканий суд намагався заспокоїти юрбу, показував їм на зерцало державне і так далі. Ще  більше розлютовалася юрба з криком «бий всіх до смерти, хай з зерцалом до нас не їздять» кинулася на суд, вхопила управителя Резанова і його і сина Опанаса, що випадково, як каже суд, був при суді, і почали їх немилосердно бити. Суд же, «не изобретая более средства к спасению от их нападения», забрав і сукно і зерцало та кинувся тікати в будинок поміщиці Ганни Рєдіної, щоб сховатися там. Юрба гнала туди й Резанових, штовхала їх та била.

Не минали й членів суду, навіть з зерцала орла збили. Хто зна що було б, але в цю хвилину прибігло кілька «благомыслящих хотомлянских жителей», почали вговорювати «разорившуюся чернь» не робити бешкету. І юрба трохи заспокоїлася, а тим часом і Рєзанови і суд вскочили в будинок Рєдіної, позамикали двері... розіслали сукно, поставили зерцало... та ждали, шо буде. Але юрба не заспокоїлася, почала ламати двері, вікна з страшною лайкою. А далі найенергійніша частина, навіть жінки, позлазили на дах, почали зривати гонту, и «пробрав гонту» вскочили спершу в сіни, а потім в хату. Думав суд, що тут їм усім кінець, аж ні. Тільки Резанових узяли знову, і потягли знову бити. Суд кинувся тікати далі, до будинку поміщика Дробницького, а звідти присутствующий поїхав в ратушу. Там же йому сказали, що ні отамана ні повіренного нема, поїхали в Харків.

Кинувся він тоді до протопопа Івана Іваницького, прохав його піти «для увещания азартников», Протопоп зараз же пішов, але даремне... Юрба потягла Резанових на базар, дві години там катувала їх, де-хто І Рєзановим вигукував «оце піп сповідає, а ми дрючком запричастимо». Де-хто говорив; «Резанова вбити треба, тут йому хата».

З базарю повела юрба Резанових у хату Трохима Баришполя і держала їх там під караулом, аж доки суд не зібрав понятих із сусідніх сел, і ледве вже з цими понятими вирвали Резанових, повели їх в будинок кол. сов. Перкова і посвідчили скільки є на Резанових бойових знаків. Аж 34 знаки знайшли на одному тільки управителю.

Так закінчився оцей нещасливий день. Суд переляканий на смерть Виїхав до Чугуїва – продовження повинно було бути, а саме: влада повинна була знайти й покарати винних. Почали встановлювати, хто-ж брав участь в отій «разоренной толпе» – щось більш 30 душ з жінками і дітьми показано було судом отаманові Хотомлянському забити в колодки та прислати під караулом.

Більше суд «в рассуждении обьятия страхом» не помітив. Але хотомлянська громада спершу не здавалася; отаман не хотів виконувати наказа. Довелося скинути отамана, наказати обрати нового «неподозрительного и доброго поведения человека».

Нарешті були заарештовані хотомляне, винні у нападі на суд, притягли до суду і отамана Григорія Білашенка і повіренного Коломійця, що вони тоді, коли 15 червня у Хотомлі почався заколот, не вгамовували обивателів, а поїхали на пасіки і сиділи там.

А тимчасом хотомляне не спали, до губернатора Кишенського надійшла скарга ніби від всієї хотомлянської громади, що секретар Іван Резанов займав у хотомлян череду в лісних полянах «за которые он напрасно со спором входит», бере людей, мучить і так далі, і що він наробив шкоди |на 808 карб. 50 коп. 

Звичайно, місцева влада подбала про те, щоб на цю скаргу не звертали уваги. Мало того, почали шукати чи дійсні оті підписи на цій скарзі – звичайно, де-які налякані хотомляне відмовлялися, що вони знати нічого не знають про скаргу та що всю цю справу роспочав неслужащий козак Данило Санін, що був після Білашенка отаманом. Так само і писар Ткаченко підмовляв хотомлян підписуватися. (Як бачимо, громада хотомлянська і її представники і після 15 червня продовжувала боротьбу з Пасековським управителем).

Влада аж зраділа, прочувши отаке від наляканих хотомлян. І ось і виявили, що у складанні цієї скарги, збіранні підписів брали головну участь Санін, Ткаченко, та вахмістр Василь Польницький та старий дідусь М. Стебловський.

Притягли і їх до суду.

У Чугуївському нижнему земському та повітовому судах допитували підсудних. Підсудні спершу «учинили запирательство». Довго допитували їх, і тільки при повторному допиті де-хто почав признаватися.

Каленик Курило признався, що він ударив Резанова кулаком, Сендій палюгою та кулаком, Михайло Безуглий ударив навкидя палюгою служника Резанова і таке інше.

І ось аж у грудні 796 року «Чугуевский уездной суд обще с депутатом от тамошней казачей канцелярии и Салтовской нижней расправы» розглядав хотомлянське «произшествие».

Характерно, хто свідчив проти хотомлян: ось свідки, оборонці суду – прапорщик Роман Ковалевський, вдова протоколиста Рєдіна, дочка її Явдоха Турченінова, піп Іваницький І т. далі. Та инакше й сподіватися не можна було.

Суд поділив хотомлян на дві групі: перша група – це ті, про кого доказано певне було, що вони, як писав суд, «в пьяном образи без всякого страха и уважения суду и государственному зерцалу содеяли тот противозаконный поступок и безчинство» – і ось їх ухвалив суд «прогнать сквозь шпицрутен».

Другій групі більшій – щось до 35 чоловік, серед них були й жінки (козачки Текла Топчіева та Марина Курилова), щоб вони «впредь подобных тому случаях были осторожны, к возчувствованию им нині за таковую последовавшую от них на тот раз по простолюдству оплошность», бо доказано було, що вони були в юрбі, але чи били ніхто не доказав, суд ухвалив визнати за кару те, що вони сиділи заарештовані.

Характерно те, що підсудні майже всі держалися одностайне – це військові обивателі. Тільки один Дзюба, підсудний – підданний, невійськовий обиватель багатьох «уличил», виказав – виявив малодушність свою.

Де-хто, але мало дуже, був і оправданий. Так само суд узявся і за представників громади: бувшого отамана Григорія Білашенка та повіренного Коломійця – обвинувачували в тому, що вони не схотіли 15 червня помогти суду, а сховалися. Обвинувачували їх також, що вони, коли було заарештовано хотомлян, намовляли їх не признаватися.

Піп Іваницький та один з засідателів отого суду Лісовиков говорили на суді, що Коломієць, мовляв, посміхаючись казав, що Рєзанова треба було забити... І Білашенка і Коломійця теж ухвалено було «прогнать сквозь шпіцрутен» і потім віддати на поруки.

Так само не помилував суд і отих хотомлян, що заступилися за зарештованих, подавали скаргу губернаторові. Із них чотирьох – вахмістра Польницького, Ткаченка, Саніна та Стебловського теж присуджено «прогнать сквозь шпіцрутен.

Де-ж провадити цю кару. Суд ухвалив «наказание учинить в слободі Хотомлі при собрании тамошних жителей стариков, средних возврастных и таковых, которые имеют от роду до десяти лет, дабы они впредь от таковых противных поступок могли остерегаться и в память себе приводить».

Як бачимо, присуд суда був суворий надзвичайно.

Але цілком зрозуміло, що, крім кари, мусила бути ще й віднагорода тим, хто «постраждав» від хотомлян.

Суд ухвалив, що віднагороду повинні платити не підсудні, але уся хотомлянська громада – військові обивателі. Чому це так? А тому, що і суд розумів, що виступ проти Рєзанових був виступом усіх військових обивателів хотомлян.

Рєзанови показали, що коли їх тягли «с толканием и боем», то хотомляне, що стояли на вулицях «смотря на то позорище, не только не отвращали от того, но еще поощряли».

Усі хотомляне, «не служащие казаки, их жени и дети», казав суд, знали «о таковом произшествии» – у Хотомлі чоловіків до 2000, і ось вони могли б оборонити Рєзанових, але не зробили цього.

І ось суд ухвалив, що хотомляне мусять виплатити 3761 карб. 49 к. штрафу; росклад був такий: за кожний бойовий знак по 50 карб. – значить одному секретареві Резанову за 34 знака – 1700 карб., потім за бой и «увечье» удвоє проти платні, що хто яку одержує і так далі, так само і «за грубости и безчинства» оказані Чугуївському земському суду було призначено штраф.

Де-яка частина хотомлян утекла, серед них утік «главнейший перед протчими преступник» Павло Романенко – їх наказано було ловити та розшукувати.

Ось такий суворий присуд ухвалив Чугуївський суд.

Але Хотомляне не задовольнилися таким присудом.

Справа пішла на ревізію в Слобідсько-Українську Губернську Палату Суда и Расправи.

Хотомляне ж сиділи у тюрмі – де-які з них, як от Іван Романовський померли у в’язниці, де-які тяжко захворіли.

Тоді решту було випущено на волю, на поруки.

Узялася Палата Суда і Росправи за ревізію, і що-ж виявилося:

Виявилася картина великого злочину Чугуївської влади, отого Чугуїв¬ського нижнего земського суда.

Цей суд, як було встановлено, їхав з слідства про порубку ліса, що відійшов Салтовським мешканцям, людьми полковника графа Гендрикова. їхав він прямим трактом на Хотомлю, і не доїзжаючи Хотомлі сельський засідатель Лісовиків (у складі суда був ще дворянський засідатель прапорщик Семен Каражан та секретар Петро Каштювський) поїхав правим боком Донця, щоб запопасти Хотомлян на панських луках. Каражан же та Каплуновський, переїхавши Хотомлю, зупинилися біля мосту. Про своє прибуття суд нікого не повідомив, не узяв понятих з місцевих старожилів... Прибув він же до Хотомлі та поспішав оборонити інтереси Пасекові, бо секретар суду Каплуновський та управитель Резанов були близькі родичі – Резанов був тесть Каплуновського. Ото того так ретельно і узявся суд за хотомлян.

Як тільки Лісовиків з понятими та солдатом прибув на луки, то хотомляне вирішили, що це Рєзанов послав їх заганяти худобу, щоб узяти викуп, як це було й раніше. Ніхто з них й не думав, що то суд.

Як тільки пролунала чутка, що череду займають, як хотомляне зібралися вмить «во многолюдстве» не дати цього зробити. До того й луки вони вважали за свої, вважали, що вони не Пасекові, а їм належать. Тоді найенергійніша частина хотомлян не обмежилася лайкою, як це бувало раніше, але кинулася на Резанова, дуже вже допік їм і сталося оте хотомлянське «произшествие», наслідки якого мусів розглядати суд.

Звичайно Чугуївський повитовий суд, коли було заарештовано хотомлян. обороняв, як слід, інтереси Резанова та членів нижнього земського суда – ось тому такі великі штрафи та великі кари і встановив він.

Палата Суда і Расправи, вважаючи на прикру поведінку суду, зменшила значно кару усім хотомлянам, присудженим пройти «сквозь шпицрутен». Вона ухвалила отих найголовніших обвинуваченнях «Калину Курила с товарищи всех 13 за произшедшей от них буйственной поступок, уважая их простолюдство и что они к тому доведены, как выше значит, по неосторожности отряженных от суда заседателей и секретаря...» взяти з порук і щоб їм надалі «неповадно было чинить таковых дерзостей, в страх другим высечь плетьми» – ось до якої кари присуджена та група хотомлян, що брала участь, і це було доказано, в тому, що били Резанових.

Так само і штраф з усієї хотомлянської громади було зменшено більше ніж удвоє. За бойові знаки Палата Суда и Расправи штрафу не встановила, а зазначила, що хто хоче його одержати, то коли має певні докази, хто саме його бив, хай відшукує особо собі задоволення. Що до штрафу на користь «нижнего земского суда», то Палата ухвалила штрафу цього не брати, бо суд був не в присутственному місці, але «вне онаго», бо секретар, як родич Резанова не міг вирішити його справ, а був тут немов стороння особа, засідателі не могли складати присутствія, бо один був на одному боці річки, а другий на другому. Це перше, а друге Палата таки узялася і за Рєзанова і за нижний земський суд, викликала членів його та Рєзанова на слідство.

І нарешті, коли вже розглядалася ця справа не ревізії разом з отими постановами попередніми, ухвалили ще висловити засідателям та секретареві (які вже в той час мусіли податися з своїх посад) «при открытых дверях строгий выговор».

І зроблене це за те, що вони «не соблюдя к народу доброхотства», не повідомивши його про свій приїзд «подали повод к незаконному поступку».

Отамана Білашенка та повіреного Коломійця ухвалено «наказать палками, освободить».

Для тієї ж групи підсудних, що склала прохання до губернатора від хотомлянської громади на насильства Рєзанова, кара була теж зменшена.

Далі Палата наказала, щоб «исправник или кому доручена будет экзекуция внушил хотомлянському казенному обществу посыланным от присутственных мест чиновникам... ослушности паче буйства и дерзости отнюдь оказываемо не было...» Як що хто робитеме з урядовців незаконні вчинки, то скаржитися на нього.

Таким присудом закінчилося оте Хотомлянське «произшествие».

Як бачимо, за свій «поступок», хоч у ньому винні були переважно чугуївські урядовці, що дбали за інтереси панського управителя Резанова, Хотомлянська громада поплатилася значно. Характерне є й те, що навіть Палата Суда і Расправи не могла покрити злочинів отих дрібненьких чугуївських урядовців, мусіла покарати їх, і страшні шпіцрутени замінити на «плети» – заміна, якої ми в наш час і збагнути не можемо – однаково воно страшне.

Управитель панський і нижний земський суд, з якого потім народилося полицейское управление – були однією стороною, так само и уездный суд, де сиділи обранці дворянства, звичайно, обороняв їх інтереси. І тільки завзяття врятувало багатьох з отих Хотомлянських «азартников» від зеленої вулиці –шпіцрутенів та від земського штрафу.

Так закінчилося Хотомлянське «произшествие».

І ми згадуємо про нього, бо певні, що таких «произшествий» було чимало, що це не виїмковий випадок. Инакше й не могло бути там, де ліси та луки опинилися в руках дуків – великих землевласників, там, де були всі підстави для аграрної боротьби.

Це що до автора. Що-ж до книжки, то її читатимуть. І певне, що не дивлячися на всі помилки то-що, вона покаже, що, крім Кащенкового підходу, є ще й інші – оце й користь уже, хоч автор зробив сам. усе, щоб зменшити цю користь.