День 9 травня більшість населення зі старого радянського минулого відзначає як свято перемоги над німецьким нацизмом, згадують звичайно і земляків загиблих у роки Другої світової війни на полях битв. Тим часом, зрідка коли в цей день згадають про загиблих від рук окупантів місцевих жителів. В Україні є низка сіл, які практично повністю знищені військами СС, але про розстріляних союзниками Німеччини місцевих жителів говорять дуже мало. Мені б хотілося торкнутися сторінок історії весни 1942 року, коли угорські військові знищили сотні місцевих жителів у селах Зміївського району Харківської області.

Угорські збройні сили вступили в бойові дії проти Червоної Армії 27 червня 1941 р. у складі 1-ї гірськострілецької бригади, 8-ї прикордонної бригади та мобільного корпусу. 1 липня 1941 р. ці частини форсували Дністер та вступили до українського Прикарпаття. Надалі лише мобільний корпус угорської армії (1-а та 2-га моторизовані бригади та 1-а кавалерійська бригада, всього близько 40 тис. осіб) брав участь у боях на Правобережній Україні у складі 17-ї армії вермахту. У корпусі налічувалося: 95 легких танка «Толді» та 65 танкеток італійського виробництва L3 «Ансальдо», а також 49 угорських бронеавтомобіля «Чаба». Крім наземних військ, у корпусі була своя авіадивізія, яка на території Харківської області базувалася біля міста Лозова.

У жовтні 1941 р. угорський механізований корпус із боями пройшов до Донецька, втративши всі танкетки «Ансальдо», 86 танків «Толді», 1200 автомобілів, 28 гармат та 30 літаків. Загинуло 2700 людей убитими, з них 200 офіцерів, 7500 людей було поранено, 1500 вважаються зниклими безвісти.

По території Харківської області угорці наступали на Красноград і далі просувалися до річки Сіверський Донець через Сахновщину та Краснопавлівку, тобто найкоротшим шляхом. Річку Сіверський Донець корпус форсував у районі с. Червоний Шахтар Ізюмського району. Тут він закріпився і стримував протягом двох тижнів атаки Червоної армії, утримуючи захоплений плацдарм. Але його втрати були настільки високі, що у листопаді 1941 р. корпус вивели в Угорщину на переформування. Останні угорські солдати з цього корпусу повернулися додому 24 листопада 1941 року.

У тому ж 1941 р. кілька піхотних бригад угорської армії розмістилися на окупованих територіях України для виконання поліцейських функцій. Штаб цього охоронного корпусу розташовувався у Києві.

З початку 1942 р. бойові з’єднання Угорської армії було переформовано у дивізії. Перша 108-а легка піхотна дивізія нового складу прибула до Харківської області стала прибувати у лютому 1942 р. і у травні того ж року увійшла до 8-го армійського корпусу вермахту. Штаб дивізії розташовувався у місті Зміїві. У травні 1942 р. під час проведення військами Червоної Армії Харківсько-Барвінківської операції угорська дивізія прикривала лівий фланг 8-го корпусу, утримувала межу оборони в районі сіл Черкаський Бішкін-Нижній Бішкін-Верхній Бішкін, з опорним пунктом у с. Верхній Бішкін. Другий ешелон дивізії у складі 38-го полку перебував у резерві корпусу, він займав позиції у Змієва. 12 травня 1942 р. полк було введено у бій біля с. Верхній Бішкін, що дозволило утримати цей укріплений пункт. До 14 травня 1942 р. 108-я дивізія зазнала втрат в особовому складі понад 50 % убитими та пораненими. Уцілілі частини дивізії на 15 травня 1942 р. займали рубежі оборони від Коропова Хутора до с. Ірпінь. Такою є військова історія 108-ї легкої піхотної дивізії, але була й інша, про яку самі угорці згадують неохоче.

108-а легка піхотна дивізія угорців, що прибула до Зміївського району Харківської області, приступила до організації казарм для особового складу. У місцевого населення вилучалася постільна білизна, мануфактура, зимовий одяг, меблі, розбиралися на дрова садибні споруди. Для організації харчування дивізії угорці вилучали меблі та посуд, але переважно продовольство. У березні 1942 року всього в кількох селах Зміївського району вони забрали у місцевого населення 552 голови рогатої худоби, 392 свині, 56 коней, 50 овець, 10222 птиці, 700 кролів, 270 тон пшениці та ячменю, 200 родин бджіл.

Угорці зганяли місцевих жителів у центр села, під виглядом пошуку червоноармійців, що ховаються, особливі команди оглядали хати та комори, завантажуючи на сани та вантажівки все, що їм було необхідно. Оскільки місцеве населення не звикло бачити таке ставлення з боку німецьких військ чоловіки почали чинити опір, особливо ті, хто не залишив своїх будинків.

Першою серед сіл Зміївського району постраждала село Таранівка, де події розвивалися 12-16 лютого 1942 року. Населення спробувало дати відсіч угорським окупантам не дозволяючи забирати майно, в результаті озлоблені угорці спалили 43 будинки, де їм чинився особливо жорсткий опір, розстріляли та повісили 93 особи. Бажаючи мабуть закріпити покарання було побито 140 чоловіків і жінок. Під час вилучення майна, худоби та птиці було виявлено 15 поранених червоноармійців, усі вони були розстріляні. У наступні дні у Таранівці вилучення худоби та птиці проходило вже без протидії місцевих жителів, лише 27 квітня було розстріляно з невідомої причини трьох жінок.

У березні 1942 року в селі Гайдари місцеві жителі також спробували чинити опір та відмовлялися добровільно віддавати своє майно, як результат угорці розстріляли 24 чоловіки та жінки.

23 березня 1942 року в селі Суха Гомольша розстріляно 22 чоловіки жителів села Суха Гомольша, а під час огляду однієї колгоспної комори було виявлено 27 поранених червоноармійців, 24 з них були розстріляні, а троє спалено живцем.

У березні 1942 року в селі Нижньо-Руський-Бішкін було розстріляно чоловіка і жінку з місцевого населення, а в селі Климентьєвка зґвалтовано трьох жінок.

Останнім великим актом насильства угорцями над місцевим населенням стали події у квітні 1942 року у селі Велика Гомольша, де під час вилучення продовольства мадяри розстріляли 20 чоловіків, двох чоловіків повісили, а вісім жінок зґвалтували, ще трьох чоловіків було побито.

Цікаво, що звірства над мирним населенням угорські частини припинили за власним наказом командувача 6-ї армії вермахту генерала танкових військ Фрідріха Паулюса. Ніхто звичайно не був покараний, але Паулюс чітко дав зрозуміти командиру дивізії генерал-майору Абту, що хотів би бачити успіхи його дивізії на лінії фронту, а не в тилу серед жінок та людей похилого віку.

Після початку 12 травня 1942 року Харківсько-Барвінківської операції угорські частини вступили в бій 16 травня, проте в обороні вони не показали видатних успіхів, почали відступати на своєму лівому фланзі, внаслідок чого весь 8-й корпус вермахту також змушений був відійти на 10 км. Погрозлива ситуація була очікувана Паулюсом, він не особливо довіряв угорським військовим частинам, але змушений був їх використовувати на фронті. До липня 1942 року 108-а легка піхотна дивізія тримала оборону по річці Сіверський Донець, вела бойові дії проти партизанів, доки підпорядкована 2-ї угорської армії.

Після остаточного звільнення від нацистів Харківської області питання про звірства угорських окупантів неодноразово порушувалися під час обліку втрат народного господарства Зміївського району. Але оскільки Угорщина стала союзницею СРСР та країною Варшавського договору ці сюжети замовчувалися. Але тримати їх у секреті сьогодні не має жодного сенсу!